На його тарілці залишалося три розварені пельмені, а на моїй один, коли він сказав:

— Тату, а я сьогодні одружився з богинею.

Пельмень не застряг мені у горлі, але я все одно прокашлявся.

— Ну ти, синку, і жартівник! Давай, доїдай швидше пельмені і поїдемо до мами, — за інших обставин я б, мабуть, почав його розпитувати, але не зараз.

— Татку, я не жартую! От спитаєш завтра у Людмили Богданівни!

І це — старша група садочка! Треба завтра розібратися з вихователькою, чим вона там їм голови забиває.

Коли я прокинувся, на дворі, ще було темно. Я навіть не став дивитися у вікно. І так зрозуміло: настав ще один ранок довгої осінньої пори. Став прислуховуватися. Було чутно, як дощ потроху вилизує скло у вікні, інколи боляче вдаряючись об нього. Все нібито було в нормі, та щось не давало мені спокою.

Пальці плутаються у струнах, акорди лягають глухо і фальшиво, голос тремтить і місцями зривається на півня, але я продовжую грати.

Із заплющеними очима.

— Василько — дурень! — це Миколка Титарчук нахабно вигукнув, та так, щоб всі дівчата почули. Вони гралися неподалік, розливали невидимий чай із іграшкового чайника у маленькі пластмасові чашечки. А наступної миті подивилися у бік хлопців, щоб побачити, кого це там дурнем обзивають.

Сталеві колеса відбивають скажений ритм. Вони вищать і гудуть, лише якимось дивом все ще втримуючись на рейках.

Втім, навряд чи це триватиме довго. Потяг мчить на шаленій швидкості вже на межі своїх можливостей, стогнучи всім тілом, напружений до останньої клепки.

Свідомість балансує між солодким забуттям та болючим напівбожевільним маренням, на яке перетворилась реальність. Але, здається, запас міцності ще не вичерпався ні в цього потягу, ні в нього. Він відчуває, що дуже скоро це все закінчиться, єдине питання в тому, чи спочатку потяг злетить з рейок, чи він, втративши свідомість наступного разу, так до неї й не повернеться. І перше, й друге було б речами бажаними... Він вже втомився від болю й страху, але ще знає й те, що якби вистачило сили підвестись з підлоги й визирнути у вікно вагону, то побачив би там лише мертвий промерзлий степ під низьким свинцевим небом... І все. Лише ця картина куди сягає око...

Скільки себе пам’ятаю, ти був поряд. Ми росли разом, хоча тоді ти мені здавався таким великим. Проводити з тобою час було так цікаво — обіймати у Тернівському парку двохсотлітній дуб чи їхати додому тролейбусом, вишукувати на Центральному ринку гарні шмотки чи замріяно озирати панораму, сидячи на краю відвалів.

У вересні 1996 року мені випала нагода провести тиждень своєї відпустки на Золотих пісках у Болгарії. Сталося це відразу після заміни купоно-карбованців на гривні. Отож, перед тим, як літак із сріблястим крилом доправив мене із криворізького аеропорту у Варну, у моїх кишенях уже дзвеніли справжні українські гроші, які я міг із пихою роздавати місцевим аборигенам і туристам із Заходу, неодмінно підкреслюючи: «Я є з України. А ось це — наші гроші, нова, але стабільна й красива валюта».